м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

 

 

                                                          Учитель виразного життя

 

До 100-річчя актора, режисера, педагога
Р.О. Черкашина

 

Трапляються серед нас люди, основне покликання котрих - бути камертоном... Поруч з ними одразу відчуваємо, чи ту ноту беремо, чи не схибив ти - бодай мимоволі - у творчості, у спілкуванні, у житті. Таких людей, на жаль, небагато. Але, на щастя, вони гармонізують, покращують своє оточення - дружнє, родинне, творче - вже самим фактом свого існування, яскравим світлом своєї особистості. А коли вони йдуть від нас, залишаючи по собі світлу і кришталево чисту пам'ять, сама згадка про них спонукає нас розкривати свої кращі якості, вчиняти гідно, жити достойно.


Саме до таких людей належав Роман Олексійович Черкашин. Актор театру "Березіль", режисер Харківського театру ім. Т.Шевченка, педагог Харківського інституту мистецтв ім. І.Котляревського. Його творчий шлях був довгим і нелегким, але завжди поступальним, сповненим людської й мистецької гідності.


Народився Роман Черкашин 16 березня 1906-го року в невеличкому повітовому місті Старокостянтинові на Волині. Родина Черкашиних була освіченою та інтелігентною, проте до театру відношення не мала. Театром юнак захопився у драмгуртку містечка Красилів, де вчителював по закінченні школи.


Аматорським драматичним гуртком у клубі при цукровому заводі керувало подружжя акторів-професіоналів - В'ячеслав Домородський і Ольга Нертовська. Рятуючись від голоду і розрухи 1920-21 рр., вони тимчасово полишили київську сцену й осіли в провінції. І саме зустріч з цими талановитими акторами Київської російської драми (колишній театр "Соловцов") спонукала Романа Черкашина вперше замислитись над можливістю отримання театральної освіти, а згодом - перспективою професійної роботи у театрі.


"Наївним провінціалом я вступив 1925 року на акторський факультет "Музично-драматичного інтитуту імені М.В. Лисенка", - напише згодом Роман Олексійович. Вчився він спочатку на російському відділенні, очолюваному відомими режисерами О.Смирновим та О.Смирновою-Іскандер. А наступного, 1926-го року, через закриття російського відділення перейшов на українське, на курс Гната Ігнатовича, актора і режисера Мистецького Об'єднання "Березіль". Саме там, у Київському Муздраміні, Роман Черкашин зустрів Юлію Фоміну - талановиту молоду актрису, яка згодом стане його дружиною, його долею, його музою. Єдиною на все життя.


Восени 1927-го року молоде подружжя їде "підкоряти Москву". Не закінчивши навчання, посеред театрального сезону, без грошей і знайомств - це була чистої води авантюра. Але вона дала акторам Черкашину і Фоминій яскраві театральні враження, можливість розширити свої мистецькі обрії: Роман вступає на драматичні курси під керівництвом Ю.Завадського, Юлія вчиться у Балетному технікумі ім. А.Луначарського. А для подальшого подружнього життя родини Черкашиних рік московських випробувань стане тим моментом істини, який проявив характери і сутності молодих людей, зблизив їх, показав необхідність одне для одного. Через багато десятиріч, влітку 1973-го року, Юлія Гаврилівна у своїх спогадах "Весенний шум. (Юность актриси)" так напише про Романа Черкашина у ту незабутню московську зиму: "Без перебільшення - ми голодували, рятувала нас молодість, ентузіазм і любов одне до одного... Роман вражав мене своїм спокоєм, витримкою, світлістю натури. Він не реагував на незначні, не варті його уваги дрібниці - недоїдання, холод, повну відсутність грошей...


Цікавою людиною був Роман. Він здавався дорослішим за свій вік. Стриманий, серйозний, він мимоволі змушував оточуючих людей поважати себе. Вмів він бачити одразу ціле, головне, входив у сутність явищ, а непотрібне, дріб'язкове відкидав, не подаючи йому ніякого значення. Тому всі злидні, негаразди зносив дивовижно легко й просто. Важлива була для ного мета: чого і заради чого домагатися?


Вражала мене завжди його моральна чистота й вимогливість до себе. Інтереси його були широкими. Філософія, література. історія, психологія, логіка, математика, поезія, живопис і театрознавство сильно могли захоплювати його. Багато й жадібно читав. Добре хапав у прочитаному основне, а головне - володів аналізом." Протягом всього свого довгого життя Роман Олексійович у найтяжчі, найсуворіші моменти буде черпати сили у нових, здавалося б чудернацьких. захопленнях. Так наприкінці 1940-к років. під час загострення туберкульозу, балансуючи між життям і смертю Р.Черкашин у санаторії береться за серйозне вивчення музичної гармонії...


Московське життя закінчилося так само раптово, як і почалося. Влітку 1928-го року Драматичні курси Ю.Завадського були закриті. А скоро молоде подружжя отримало пропозицію, від яких не відмовляються. "У 1928-му році Курбас запропонував мені і моїй дружині Ю. Фоминій вступити до акторського складу "Березоля" в Харкові. На початку жовтня ми вперше переступили поріг театру "Березіль" не як глядачі, а як учасники ще невідомого нам творчого процесу, керованого Курбасом", - згадує Р.Черкашин в статті "У вирі творчих шукань". "Для мене то був початок театралької молодості - перші п'ять років праці в театрі. Тогочасні враження глибоко відбились на всьому моєму житті".


Дійсно, перші п'ять років роботи у "Березолі" (1928 - 1933 рр.) під керівництвом Леся Курбаса стали визначальними для формування творчої особистості Романа Черкашина. Всією душею сприйняв він новаторську театральну естетику Курбаса, експресивний реалізм як творчий метод театру "Березіль", поєднання складної ідеологічної концепції з гостротою, яскравістю та міцністю форми.


Одразу ж після вступу до трупи "Березоля" молоде подружжя включається в активну роботу. Вже в сезон 1928 - 1929 рр. Р.Черкашин і Ю.Фомина грають майже в усьому діючому репертуарі театру. Масовка, невеликі ролі у виставах "Седі" за С.Моемом та "Мікадо" А.Саллівена (режисер В.Інкіжинов), "Народний Малахій" та "Мина Мазайло" М.Куліша (режисер Л.Курбас), "Сава Чалий" І.Карпенка-Карого (режисер Ф.Лопатинський), "Змова Фієска в Генуї" Ф.Шіллера (режисер Я.Бортник) - ось далеко не повний перелік робіт акторів - початківців їхнього першого березілівського сезону.


Згодом Роман Олексійович напише: "ще перед тим. як вступити до "Березоля", я послухався розмов про сувору режисерську диктатуру, яка начебто панує в цьому театрі й паралізує творчу самостійність актора. Проте я швидко пересвідчився, що насправді було зовсім не так. Звичайно, в "Березолі" вміли гідно фіксувати знайдену в процесі репетицій зовнішню форму, і не тільки текст та мізансцени, а в разі потреби - і ритмомелодійний рисунок інтонацій. Проте така фіксація зовсім не виключала внутрішньої емоційності актора на виставі. Актори психологічно виправдовували зафіксовану форму незалежно від того, яким творчим шляхом до неї приходили: від внутрішного відчуття й уявлення образу до зовнішнього його вираження чи навпаки.


Над своїми ролями актори працювали дуже багато й наполегливо. Часто збиралися по двоє - троє у вільний час або коли йшли репетиції інших сцен і старанно опрацьовували вже сплановані режисером дійові епізоди, домагаючись взаєморозуміння з партнером, злагодженості ансамблю. Це сприяло тому, що на репетиціях часто виникали імпровізаційні знахідки. Я бачив, що самостійна творча інніціатива акторів високо цінується в "Березолі" і охоче використовується режисурою. - звичайно, якщо актор не порушував обраного задуму й плану вистави в цілому. Навіть у масовках можна було виявити власну ініціативу.


Новий 1929-й рік театр "Березіль" відсвяткував спектаклем "Алло, на хвилі 477" (текст і постановка молодих режисерів В.Скляренка, Б.Балабана, Л.Дубовика під керівництвом Леся Курбаса, 1929 р.). У цій виставі-ревю, де сценки-мініатюри чергувалися з танцювальними епізодам, пантомімами, цирковими номерами, Роман Черкашин виконував музично-ексцентричну роль. У епізоді "Колоші № 13" на сцені діяла Коняка, а розмовляв і співав за неї молодий актор Черкашин. Акторський дебют виявився вдалим. Дуже скоро в його доробку з'являються помітні, великі ролі: поручник Лєдоховський у "Заповіті пана Ралка " В.Цимбала (режисер К.Діхтяренко і В.Скляренко, 1930 р.), Гусак у "Диктатурі" І.Микитенка ( режисер Л.Курбас, 1930 р.), революційно налаштований французький моряк Жан у "Невідомих солдатах" Л.Первомайського (режисер В.Скляренко, 1931 р.), замаскований провокатор Каштан у "Плацдармі" М.Ірчана (режисер Б.Балабан, 1932 р.), американський мільйонер Форд у "Народженні Велетня" (текст творчого , режисер Л.Курбас. 1931 р.), учитель Калинович у виставі "Хазяїн" І. Карпенка - Карого (режисер В.Скляренко, 1932 р.) - ось головні акторські роботи Романа Черкашина перших років його роботи в "Березолі".


Перелічені вистави поставлені, в основному, представниками молодого покоління березільської режисури, учнями Леся Курбаса - випускниками режисерської лобораторії. За традицією "Березоля", кожен мусив викласти і обгрунтувати свій постановочний план на засіданні Режисерського штабу, керованого Курбасом. На засіданнях точилися найзапекліші суперечки, але після затвердження плану режисер-постановник працював цілком самостійно. Курбас відвідував репетиції тільки на прохання постановника і завжди обмежувався локанічними зауваженнями, щоб не підривати його авторитет. Але навіть кілька влучних реплік інколи допомагали режисеру і акторам знайти ключ до образу. Так, прослухавши пристрасні монологи Романа Черкашина у ролі моряка-інтервента Жана в "Невідомих солдатах", Курбас доброзичливо зауважив: "Не треба, щоб на сцені ходили ідеї в штанях". Так мистецький керівник тактовно наголошував на пріоритеті повнокровних, живих образів перед голим декларуванням. І таких прикладів, таких уроків майстерності - акторської й режисерської - за роки роботи поруч з Лесем Курбасом було чимало.


Черкашин згадує: "У виставі "Плацдарм" мені доручено було роль провокатора Каштана". До певного часу ніхто не повинен був знати, хто провокатор. Треба було, щоб глядачам і на думку не спадало, що Каштан може мати зв'язки з жандармерією. На репетиціях я відчув, що роль у мене не йде. Як маскувати провокатора, я не знав. Курбас порадив: "- Каштан зовсім не відчував свої підлості. Уявіть собі наївного, трохи екзальтованого юнака. Нехай він залишиться таким навіть у жандармерії і в тюрмі, куди його навмисне підсадили.


Порада Курбаса допомогла мені знайти вірне самопочуття в ролі. Юний Каштан виглядав привабливим і щирим. Тим гостріше спалахнула зненависть до провокатора, коли його викрили. Я сам відчував велику втіху, коли мого Каштана нарешті вбивали революціонери-арештанти на прогулянці у тюремному дворі".


Роман Олексійович Черкашин працював актором у рідному театрі близько 25 років. У 1947 р. йому було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР. На жаль, стан здоров'я - періодичні загострення туберкульозу - заважали акторові активно працювати. Так, наприклад, він не зіграв старого безробітного Грасу в останній виставі Леся Курбаса "Маклена Граса" (1933 р.), на яку вже був призначений, незважаючи на молодий вік та невеликий ще досвід.


"Маклену Грасу" Р.Черкашин побачив уже на громадському перегляді в кінці вересня. Виставу було категорично заборонено. А вже 5-го жовтня того ж 1933-го року відбулася інша "вистава", добре відрежисована, із передбачуваним фіналом - сумнозвісне засідання комісії Народного Комісаріату Освіти з приводу театру "Березіль", на якому Леся Курбаса було усунуто від художнього керівництва "Березолем", звільнено з роботи, а незабаром заарештовано... І у цій "виставі" Роману Черкашину довелося зіграти не останню роль. З-поміж усього численного колективу "Березоля" тільки троє наважилися підняти голос на захист свого режисера і учителя Курбаса - Борис Балабан, Роман Черкашин та Іван Мар'яненко. Їхні виступи вже нічого не вирішували і змінити нічого не могли. Однак ці слова пролунали...


"Тов. ЧЕРКАШИН (актор "Березіля") - ...Перше, що мені, як актору хочеться сказати. Для мене здається абсолютно невірним те, що говорили деякі з товаришів, зокрема тов. Микитенко, що можна задовольнитися такою постановкою - зміна керівництва в театрі "Березіль" може бути достатньою мірою і може якоюсь мірою рятувати справу. Я цілком погоджуюсь з тими товаришами, які тут ставили питання гостріше. Я собі не уявляю абсолютно яким чином можна одривати керівництво театру, зокрема тов.Курбаса від всього шляху театру. Яким чином могло утворитись те становище, що існує керівник театру зі своєю лінією, лінією невірною, як тут зазначалося, і поруч з цим існує колектив, який, як зазначалося, принаймні подає великі надії. Мені здається, це всякий розуміє: раз колектив "Березіля" виріс, виховався і виховав майстерність, про що тут дехто говорив, а дехто й заперечував, дійшов свого обличчя, невідривно проходив свій шлях під керівництвом тов. Курбаса. Ми бачимо той момент, коли тов. Курбас відходив від театру в якійсь-то мірі, - якість роботи театральної, принаймні, як ми актори це розуміємо, як визнавали актори, наша березільська якість, наша виробнича якість, наша акторська якість падала. Отже для мене питання стоїть так - ні в якому разі не в такій площині, що буде змінено керівництво і лишиться все-таки "Березіль". Тов.Таран, закінчуючи свою статтю, висловився так, що ми врешті повинні мати державний столичний театр. Так, але це не буде "Березіль". Значить, справа стоїть так, чи повинен існувати "Березіль", чи ні. (Тов. Щупак: "Березіль" - ні, березільці повинні існувати). Тоді вони повинні перестати бути березільцями. "Березіль" це є те негативне від чого як Ви кажете, ми повинні відійти. ...


Театр "Березіль", - незалежно від того, чи ми будемо його визнавати провідним театром, що тов. Микитенко заперечує, чи будемо його визнавати найкращим українським театром, чи якимось іншим, театр "Березіль" має ту особливість, яку, мені здається, заперечувати не доводиться, ту особливість якраз серед українських театрів, що "Березіль" має свою методу, тоді як інші українські театри, принаймні, такої виразної методи не мають (тов. Микитенко: Доведіть це). Поставимо питання так, що метода це є те, що ви заперечуєте, те що ви, тов. Микитенко, називаєте завиванням. Отже, це питання про методу театру "Березіль" залишилося відкритим в той час, коли писалася ця декларація і заява. Зараз це питання повстає, і зараз для мене, для актора, справа якраз упирається іменно в цей момент, в момент методи, творчої методи театру "Березіль". Те, що я чув тут зі всіх виступів товаришів, те, що поставлено перед нами цією рецензією тов. Тарана, те, про що говорили драматурги в театрі і тут; нарешті те, як прийняв виставу "Маклена Граса" глядач, ставить для мене, для актора, питання про методу театру. В цьому питанні якраз лінія театру реалізується. Але, товариші, на жаль, я мушу заявити, що те, що тов. Микитенкові здається завиванням і всякими формалістичними кунсштюками - це є та єдина зброя, яку я маю, це є те, що я вважаю мистецтвом. Ви вважаєте це за завивання, а я вважаю це за мистецтво.


А нам здалось, що це не просто "завивання", коли чіпляються речі, справжня суть яких нам не зрозуміла. Мені здавалось що метода театру "Березіль", - коли зараз ставиться питання так, що ця метода нічого спільного не має з реалізмом, - мені здається, що в цій методі залягало те (це мене захоплювало і це вірно), що це є метода постійних шукань, що це є метода, яка не оголошує якогось ярлика. Для мене важливо те, що кожна вистава березільська, і зокрема "Диктатура" - Микитенка, були певним шуканням і певним розв'язанням театрального мистецтва, вплив яких так мені здається, позначався, зокрема, не тільки на тих театрах, що позбавлені всякого керівництва й примушені були використовувати наших березільських режисерів, але вплив, що позначився на всьому театральному процесі. Ось що запалювало мене в роботі, ..."


Пізніше про цей полум'яний монолог на захист рідного театру та свого вчителя Роман Олексійович згадуватиме скупо й лаконічно: "Я виступив." А тоді, у 1933-му, тільки диво врятувало сміливця від арешту. Трапилося чергове загострення туберкульозу і, вірогідно, тяжко хворий Р.Черкашин вважався все одно приреченим... А він прожив ще півстоліття, до останнього залишаючись хранителем березільських традицій, тієї атмосфери творчості, "доброї роботи", що панувала в театрі при Курбасі.


З рідним театром Роман Черкашин переживає всі його злети й падіння, найкращі та найпохмуріші часи. Після звільнення і арешту Леся Курбаса "Березіль" (в недалекому майбутньому - з 1935-го року - Харківський український драматичний театр ім. Т.Шевченка) очолив Мар'ян Крушельницький. Роман Черкашин став його правою рукою, проводячи значну частину роботи по підготовці вистав. У передмові до брошури про творчість іншого березільського режисера Леся Дубовика Р.Черкашин так визначить своє розуміння мети і завдань режисерської професії: "Драматург написав п'єсу. Актори готові розіграти її на сцені. Художник взявся намалювати декорації. Чи досить цього, щоб народився той своєрідний мистецький твір, який зветься - сучасний драматичний спектакль?
Ні, не досить.


Потрібний ще один митець, професія якого вимагає в однаковій мірі і великої культури, ерудиції, обізнаності, значного життєвого і художнього досвіду та авторитету, і зовсім особливої обдарованості, специфічного таланту, - потрібний режисер! Сучасний передовий театр абсолютно немислимий без досконалого, розвиненого мистецтва режисури...


Давним-давно відійшли в забуття ті далекі часи, коли хороший театр міг існувати без режисера.
Режисер - це людина, яка повинна все знати. Немає такого розділу з багатотомової книги людського знання, до якого не довелося б зазирнути режисерові. Професія його важка, відповідальна і ... невдячна. Адже найвищим "класом" його майстерності є завдання творити через інших.


Глядач побачить і оцінить актора, легко відокремить актора від автора - п'єсу можна не тільки побачити, але й прочитати. А про режисера глядач має право навіть нічого не знати. Режисер повинен бути скрізь і не виникати ніде. Під його проводом, обєднані спільним прагненням, актор, художник, музикант, машиніст, електроосвітлювач, перукар і робітник кону переводять драма-тургічний твір у ту нову мистецьку природу, назва якої - спектакль.


Для того, щоб стати режисером, треба, крім багатьох інших властивостей, обовя'зково мати ще одну - треба пристрасно, палко, безмежно любити театр. Ось чому правильніше було б сказати: режисура - це не професія, а покликання."
Саме це покликання і приводить Романа Черкашина в режисуру. Людина, яка знає все, за все відповідає і залишається практично непомітною, невідомою широкому загалу - це про нього, про режисера Черкашина. Постановчий дует Крушельницький - Черкашин, який плідно працював у Харківському театрі ім. Т.Шевченка протягом п'ятнадцяти років - це дивовижний творчий союз. З одного боку, - Роман Черкашин - людина непересічної культури та енциклопедичних знань; він скрупульозно, до незначних, на перший погляд, деталей опрацьовував з акторами драматургічний матеріал, вибудовував характеристики персонажів, їхні взаємини. З іншого боку, Мар'ян Крушельницький, у якого важко було відокремити акторську основу від режисерської, так міцно вони були поєднані. Він вів репетицію легко, ніби програвав один усі ролі (у тому числі блискуче - жіночі!), одразу підказував учасникам сцени, що їм треба робити, пропонував доречний жест, влучну інтонацію.


Відомий театральний критик Сергій Васильєв згадує, як зухвалими студентами-театрознавцями він з однокурсниками допитувалися у Романа Олексійовича, свого педагога з ораторського мистецтва, чи не прикро було йому виконувати левову частину роботи, по постановці вистави (приміром, - "Євгенія Гранде", "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Гроза") і віддавати всю славу і визнання мистецькому керівникові Мар'яну Михайловичу Крушельницькому, самому залишаючись у статусі скромного "режисера-асистента". На що мудрий педагог відповів: "Я репетировал и готовил. А он приходил и одухотворял." Думається, на таку відповідь здатна дуже мала кількість людей творчих, театральних. І річ тут не тільки і не стільки у скромності або у гамуванні амбіцій - річ у вмінні та спроможності любити не "себе в мистецтві, а мистецтво в собі". І щоденно, невтомно, сумлінно робити свою справу...


Першою спільною роботою режисерського дуету М.Крушельницький - Р.Черкашин стає вистава "Глибока провінція" М.Свєтлова. А вже наступна робота режисерів - поставлений того ж року спектакль "Дай серцю волю - заведе в неволю" М.Кропивницького - на довгі роки стає візитною карткою театру.


Харківський театр ім. Т.Шевченка вперше показав виставу "Дай серцю волю - заведе в неволю" на гастролях у Ленінграді. Прем'єра стала сенсацією для театральної грамадськості. Вражав сильний і злагоджений ансамбль виконавців - і головних, і другорядних, блискуче розроблена партитура вистави - і драматична, і музична, відпрацьовані до найдрібніших деталей мізансцени, грандіозна масова сцена. У спектаклі знайшли своє втілення найсильніші, найяскравіші грані обдарування обох режисерів-постановників: і широкий мазок, і детальні рисунки.


Етнографічно-побутова мелодрама талантом та зусиллями Р.Черкашина та М.Крушельницького перетворилася на масштабну народну соціальну драму. У центрі вистави поставав образ Івана Непокритого - один з найдовершеніших витворів Крушельницького - актора. Сміх і журба, оптимізм і сирітська туга міцно переплелися в характері Івана - улюбленця сільської молоді, бідняка- сіромахи. До кращих акторських робіт вистави відносяться виконання О.Сердюком ролі Микити Пельгука, Д.Антоновичем - Семена, В.Чистяковою - Одарки.
По-справжньому незабутній образ Марусі створила Софія Федорцева. Її героїня - емоційна, пристрасна, здатна кинути під ноги коханому і своє кохання, і саме своє життя. А коли Микита відцурався її та став злочинцем, божевілля - неминучий фінал для цієї стихійної, бурхливої натури.


Вистава "Дай серцю волю - заведе в неволю" входила до основного репертуару театру не один десяток років. А згодом, після переходу М.Крушельницького до Київського театру ім. І.Франка (1951 р.), постановка була перенесена на київську сцену.
1939-го року відбулася прем'єра історичної драми "Богдан Хмельницький" О.Корнійчука, постановленої у творчий співдружності Р.Черкашина та М.Крушельницького. Режисери створили по-справжньому героїчну виставу, пройняту атмосферою суворої епічної романтики.


Центральний образ вистави - гетьмана Богдана - створив Іван Мар'яненко, один із старших та досвідченіших акторів театру. Мар'яненко показував глядачеві широку амплітуду почуттів і станів народного ватажка - від людської слабкості до героїчної величі, від вагань та сумнівів до відповідальності за долю свого народу.


Поряд з Богданом виступили його найближчі друзі та соратники: Кривоніс - Д.Антонович, Богун - О.Сердюк, козак Тур - М.Кононенко. Образ дівчини-воїна Соломії, дитини українських степів, нестримної, немов весняний вітер, втілила Софія Федорцева.
Пізніше у листуванні з родиною Романа Черкашина і Юлії Фоминої, С.Федорцева зазначить, що саме Черкашин-режисер розкрив найкращі якості її як актриси, її бурхливий темперамент, пристрасну натуру. І повною мірою ці якості актриси проявилися у виставі "Гроза" О.Островського, поставленої Р.Черкашиним та М.Крушельницьким 1938-го року. За задумом режисерів, центральну роль Катерини грали у черзі дві різнопланові виконавиці: Софія Федорцева, актриса могутнього трагічного театру, та Валентина Чистякова, піднесена лірико-драматична героїня. І таким чином глядач бачив ніби дві різні вистави. Катерина у трактовці С.Федорцевої - насамперед, цілісна і сильна, яка органічно ненавидить брехню і фальш. В.Чистякова у цій ролі наголошувала на глибині та багатстві внутрішнього світу своєї героїні, її думок та заповітних мрій...


Безперечно цікавою і талановитою (і повністю самостійною) постановкою Р.Черкашина була "Пушкінська вистава" 1937-го року, присвячена 100-й річниці загибелі великого поета. Це була композиція, вибудована режисером на тексті "Маленьких трагедій" ("Скупий лицар" і "Камінний гість") та на поезіях О.Пушкіна. Вистава була відзначена яскравими акторськими роботами: І.Мар'яненко у ролі барона Філіпа - уособлення егоїзму та скнарості; О.Хвиля у ролі Дон Гуана - палкий і щирий коханець; В Чистякова - Лаура - ніжна і пристрасна жриця насолод. Роль "від автора" виконував Р.Івицький, блискучий читець, який поезіями О.Пушкіна зв'язував дію вистави.


Влітку 1940-го року на гастролях у Донецьку шевченківці показали глядачеві свою нову роботу - виставу "Євгенія Гранде" за романом О.де Бальзака (сценічна композиція С.Дабі). Постановку п'єси Р.Черкашин здійснив практично самостійно, М.Крушельницький приєднався на завершальній стадії роботи. Роль Філіпа Гранде майстерно і досконало виконав І.Мар'яненко. За задумом режисера він показував "не драму скнари, а трагедію скнарості", показуючи як нечувана скупість поволі знищує всі інші почуття старого Гранде. Образ Євгенії Гранде втілила В.Чистякова, показавши його еволюцію від зворушливої юної дівчини до рішучої вольової людини; а у фіналі, зламана тягарем зрад та розчарувань, її героїня стає подобою свого батька. Роль Євгенії Гранде стала значною віхою на творчому шляху В.Чистякової.


Під час Великої Вітчизняної війни Роман Олексійович Черкашин продовжує активно і плідно працювати. Разом з театром виїздить в евакуацію - Вороніж, Нижній Тагіл, Фергану. З'являються нові постановки ("Фронт" О.Корнійчука, 1942 р. - разом з М.Крушельницьким та Л.Дубовиком). У 1944-му році колектив театру повертається до Харкова. І знову - роки плідної праці, вистави, поставлені як у співавторстві з М.Крушельницьким, так і самостійно: "Приїздіть у Дзвонкове" О.Корнійчука (1946 р.), "Старі друзі" Л.Малюгіна (1947 р.), "Макар Діброва" О.Корнійчука (1948 р.). Розглянуті вище вистави, які посіли значне місце в репертуарі Харківського театру ім.Т.Г.Шевченка, репрезентують Р.О.Черкашина як талановитого, плідного та різнопланового режисера, творчість якого увібрала в себе кращі традиції березільської школи.

                                                                                                     * * *


1951-го року Роман Олексійович розпочинає педагогічну роботу у Харківському театральному інституті (з 1963 - Харківський інститут мистецтв ім. І.Котляревського). Викладає техніку сценічного мовлення, пише спогади, наукові статті, підручники.


Колись у театрі "Березіль" Лесь Курбас виховував у своїх учнів потребу соціального та наукового осмислення театрального процесу. Він бачив режисера неодмінно теоретиком театру і драми, який здатний не тільки поставити спектакль, але й осмислити його в художніх пошуках часу. Режисер мав також володіти словом, писати. Саме тому, що ці Курбасові вимоги були переконливими та своєчасними, його учні у свої зрілі роки відчувають потяг не тільки до педагогічної, але й до теоретичної праці. Все це стовідсотково позначилося на творчій біографії Романа Черкашина, одного з наймолодших учнів Леся Курбаса. Саме педагогічний доробок став найвагомішим внеском Романа Олексійовича у спільну справу розвою українського театру.


Так, перу Р.О.Черкашина належить серія підручників з техніки сценічного мовлення: "Художнє читання: техніка та логіка мови" (1955 р.), "Робота читця над художнім твором" (1958 р.), "Виразне читання" (1960 р.), "Художнє слово на сцені" (1989 р.), за якими і нині ведеться викладання у мистецьких навчальних закладах.


Р.О.Черкашин ще з років навчання у Київському музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка був блискучим читцем, майстром художнього слова. Особливо шанував він поетичну творчість О.Блока і читав його неперевершено. Узагальнивши та систематизувавши свій багаторічний досвід, Р.Черкашин створив власну оригінальну методику викладання техніки художнього читання, яка базується на нерозривній єдності мислення і мовлення актора у словесній дії.


"Ігнорування на сцені законів живої мови та закономірностей органічної творчої природи театрального мистецтва стає причиною різних недоліків сценічної мови. Порушують художню правду фальшива пристрасність, штучне емоційне піднесення сценічного тону, зображення почуттів "взагалі", декламаційний пафос, форсування голосу, як і фальшива сентиментальна розчуленість, обігрування ефектних фраз та окремих словечок й інші вади. Причиною цих порушень бувають недостатня артистична обдарованість, легковажне ставлення до акторської праці, невибагливість художнього смаку. Режисер, як і актор, повинен чуйно реагувати на будь-яку фальш у сценічному тоні. Досягається це не одразу. Для цього треба виховувати в собі вимогливість і самокритичність, свідому творчу дисципліну, принциповість і безкомпромісність у творчих питаннях," - так висловлював свої педагогічні принципи Р.О.Черкашин у книзі "Художнє слово на сцені." На очолюваній ним кафедрі сценічної мови педагог виховав не одне покоління драматичних акторів, які нині працюють на провідних сценах України. Тепле, по-справжньому батьківське ставлення Романа Олексійовича до своїх учнів у сполученні з високою вимогливістю (в першу чергу - до себе) та грунтовною професіональною підготовкою зискали йому авторитет одного з кращих фахових педагогів країни.


З-поміж великої кількості листів учнів та колег - свідоцтв поваги та вдячності - наведу лише один, надісланий Р.Черкашину на ювілейний вечір з нагоди його 60-річчя (1966 р.) акторами Одеського театру Революції - випускниками Харківського інституту мистецтв:
"Любимий Романе Олексійовичу!
Зі всією теплотою наших сердець поздоровляємо Вас з ювілейною датою.
Пам'ятаємо роки, прожиті в стінах рідного інституту. Пам'ятаємо Вашу любов, тепло і щирість, яку Ви віддавали нам, розкриваючи широку тернисту дорогу мистецтва.
Велике синівське спасибі.
Дякуємо за запрошення. Приїхати не можемо - всі зайняті в спектаклі.
Радуємось разом з Вами і граємо сьогодні для Вас."


З початку 1950-х і до останніх років життя Роман Черкашин здійснював активну педагогічну діяльність. Своїм учням Майстер прищеплював високу сценічну культуру, художній смак, повагу до слова. Одна з його книг-підручників має назву "Виразне читання" - за основним викладацьким фахом Роман Олексійович був саме учителем виразного читання. А по суті для своїх учнів він ставав "учителем виразного життя" - як сказав про нього згадуваний вже театральний критик Сергій Васильєв.


Життя Р.О. Черкашина у мистецтві було плідним, довгим, і завжди - гідним. Через роки він проніс, зберіг та передав молодшим поколінням традиції, мистецькі засади жанру "Березіль" і свого вчителя Леся Курбаса.


                                                                                                   * * *


Після смерті Романа Олексійовича Черкашина (1993 р.) і Юлії Гаврилівни Фоминої (1996 р.) їхня дочка, знаний музикознавець Марина Романівна Черкашина-Губаренко, передала родинний архів до фондів Музею театрального, музичного та кіномистецтва України. На цих матеріалах до 100-річчя Р.О.Черкашина було створено виставку, що презентувала життя і творчість митця. А вечір пам'яті, який був приурочений до Міжнародного Дня театру, зібрав чималу театральну громаду. Прийшли учні Романа Олексійовича, його близькі й друзі, ті, яким випало щастя спілкуватися з цією визначною особистістю або просто бути його сучасником. Ця зустріч довела, що потреба у таких людях-камертонах не зникає з їхньою смертю. Поки жива пам'ять, вони залишаються серед нас...

 

 

Ірина Мелешкіна
Завідувачка відділу історії театру
Музею театрального, музичного
та кіномистецтва України