м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

Дальський В.

 

 

Осяйний талант Володимира Дальського

(1912 – 2007)

dalskiy s

Щасливий той актор, чий вихід на сцену викликає палкий відгук залу - сміх, напружену увагу, співпереживання. Cаме до таких належав Володимир Михайлович Дальський - народний артист СРСР, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка, артист Київського академічного українського драматичного театру ім. І. Франка. 100-річний ювілей видатного майстра української сцени у 2012 році Музей театрального, музичного та кіномистецтва України відзначив виставкою під назвою «Осяйний талант».

Ювілей Володимира Дальського майже співпав з травневими днями святкування Перемоги нашого народу у Великій вітчизняній війні. Для актора це свято було найдорожчим. “Солдатський актор”, він створив цілу галерею образів воїнів. «Я з гордістю носив це звання виступаючи в цих ролях перед воїнами Південно-Західного, Сталінградського, Забайкальського фронтів у містах Одесі, Севастополі, перед визволителями Києва”, – згадував митець.

Народився Володимир Михайлович 5 травня 1912 року. Рано втратив батьків. Його батько шахтар Михайло Нестеренко загинув на громадянській війні, а через рік важко захворіла і померла мати. Чотири роки безпритульного життя закінчились для хлопчика Нікопольським інтернатом. Навчаючись в інтернаті, Васько дізнався, що в заводському клубі працює драматичний гурток. Саме тут він зустрів дивовижну людину - жінку, яка стала його названою матір’ю. Керівник гуртка Наталія Іллівна Дальська, в минулому відома актриса, потяглася до сироти, що мало не щодня тулився до куліс. І в 1923 році одинадцятилітній Васько Нестеренко став Володимиром Дальським.

Творча біографія В. Дальського почалася в Нікопольському самодіяльному театрі робочої молоді «Комсомольський перфоратор».

В 1937 році Володимир Михайлович приходить у колектив Харківського театру імені Т. Шевченка. «Найщасливішим днем мого життя був день, коли я зіграв першу роль на професіональній сцені – роль Пронашки в п’єсі І. Микитенка «Дівчата нашої країни»… На самому початку моєї акторської долі (ніде правди діти) було все: і відсутність нахилів, уподобань, і сліпе наслідування інших акторів, і зайве комікування і утрируваний грим, і загравання з публікою… Лише зустріч із справжніми режисерами – М. Крушельницьким, Б. Нордом, Г.Юрою – відкрила мені вікно у світ, де панують праця, безсонні ночі, натхнення і справжня майстерність», - так написав митець у своїй книзі «Театральними шляхами».

З перших днів Великої Вітчизняної війни В. Дальський став як актор театру Київського військового округу обслуговував військові частини. Вистави готувались «на ходу» - у товарних вагончиках або кузовах вантажних автомашин, селянських хатах. За роки війни Дальський взяв участь у понад двох тисячах вистав і концертів, отримав більше 20 почесних грамот. Про свої образи тих років Володимир Михайлович говорить: «На фронті йшли бої, і я із однієї п’єси в іншу переходив простим рядовим солдатом. Солдати в строю всі одягнуті в одну форму, але в грудях у кожного своє серце. Моя робота в той час і зводилась до того, щоб кожний раз відчути і відтворити биття цього неповторного, тремтливого солдатського серця».

Закінчилася війна і наступні 17 років свого життя Дальський віддав театру Радянської Армії у Львові. Зіграв у цьому театрі півсотні ролей, серед яких: Шельменко («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Труффальдіно («Слуга двох панів» К. Гольдоні), Карандишев («Безприданниця» О. Островського), Манілов («Мертві душі» за М. Гоголем), Бальзамінов («Одруження Бальзамінова» О. Островського) та ін.

У 1957 році на запрошення Гната Юри Володимир Михайлович переходить в трупу Київського театру імені Івана Франка. Дебютує на франківській сцені в сатиричній комедії видатного югославського письменника Б. Нушича «Доктор філософії» в головній ролі Животи Цвійовича. В одній із книжок про творчість В. Дальського підкреслено, що він «зумів всесторонньо розкрити цей образ. Він передавав і почуття батька, що стримуючи гнів і обурення, розпікає гульвісу–сина. Побачили ми Животу і галантним кавалером, і чемним господарем, коли він зустрічав дам–патронес. Він знайшов правильні інтонації для того, щоб передати поблажливість у стосунках з дружиною, любов до доньки. Живота – Дальський спалахував від нестримної люті, заплутавшись у власних тенетах, знову ставав проникливо–розсудливим, коли пересвідчився, що ніякі багатства не здатні додати людині розуму». Актор передавав найтонші психологічні нюанси для вияву трагічного забарвлення образу.

Помітною подією в житті театру імені І. Франка стало створення В. Дальським образу Журдена в п’єсі Ж. Б. Мольєра «Міщанин-шляхтич». У виставі, здійсненій молодим режисером М. Шейком, актор жив так наповнено й натхненно, що комедійний ефект виникав як результат занадто серйозного ставлення героя до всіх вчинків. Один із критиків писав про виставу: «Інтуїтивно відчувши справжню природу Журдена, Дальський зламав рамки зворушливості, відмовив своєму героєві у співчутті…»

Не дивно, що київський Журден був своєрідно відзначений - Володимир Михайлович отримав від Всеросійського театрального товариства програму гастролей Паризького театру «Комеді Франсез» з автографами уславлених акторів, які просили передати цей сувенір найкращому виконавцеві мольєрівської ролі на українській сцені.

В багаторічному акторському доробку В. Дальського чимало творчих здобутків у класичному репертуарі. Образ «маленької людини» з великою душею, на чию долю випали поневіряння, злидні, боротьба за утвердження власної гідності, завжди приваблював митця. Натхненно грав він ролі сільського бідняка Івана Непокритого в драмі М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю», старого безправного актора Стьопочку Крамарюка з «Житейського моря» та Мартина Борулю з «Мартина Борулі» І. Карпенка – Карого. Роль Мартина Борулі передав актору сам Гнат Петрович Юра, сказавши при цьому: “Я сорок років грав цю роль. Зробив багато купюр, дещо сам написав. Збережи.”

Класика – велика школа для актора, однак природне прагнення кожного митця - втілити на сцені образ сучасника. І Володимир Дальський поряд зі своїми найулюбленішими ролями в класичному репертуарі дав сценічне життя численним персонажам п’єс сучасних драматургів. Найвизначніші ролі сучасників у репертуарі актора – у творах О. Корнійчука. У своїх спогадах Володимир Михайлович розкриває особливості та художні риси його драматургії: «Глибока життєва правда, що лежала в основі п’єс драматурга прекрасна, психологічна розробка характерів гідна подиву, мова персонажів – то публіцистично пристрасна, то глибоко лірична, то забарвлена соковитим народним гумором – нікого не залишила байдужим», – пише Дальський.

Кияни, напевне, пам’ятають цікаві роботи актора у виставах за п’єсами О. Корнійчука. Після прем’єри «Сторінки щоденника» виконавцеві ролі Грози – людини драматичної долі, у життя якої увірвалася війна і принесла горе та біль, що і нині не вщухають, автор вручив примірник п’єси з дарчим написом: «Дорогому Володимиру Михайловичу, людині великого серця, величезного таланту. Прийміть, дорогий друже, мою щиру подяку за створені вами блискучі образи в моїх п’єсах».

В лебединій пісні драматурга – «Пам’яті серця» Дальський виступив у ролі старого артиста естради Кирила Сергійовича, наділивши свого героя величною душевністю, талантом людяності. Працюючи з Володимиром Михайловичем над виставою режисер Д. Алексідзе згадує: «Створюючи образ, митця цікавить перш за все людяність характеру героя, а за зовнішнім малюнком ролі завжди поступає глибокий світ душі. На репетиції я не бачив актора: переді мною була жива людина, була запекла боротьба за правду, правду життя, і тут наші думки режисера і виконавця цілком зійшлися, як, між іншим, і темперамент. Багато залежало і від творчої атмосфери, її ми всі намагалися створити на кожній репетиції, і в цьому відношенні Дальський був одним із перших». За виконання цієї ролі митець був удостоєний звання лауреата Державної премії Української РСР імені Т. Шевченка (1971 р.).

Проявив свій талант і в кінематографі, знявшись у таких фільмах як: «Штепсель женить Тарапуньку», «Надзвичайна подія», «Літаючий корабель» (к/с ім. О.Довженка, реж. А.Войтецький, М.Юферов, 1960), «Люди не все знають» (к/с ім. О.Довженка, реж. М.Макаренко, оператор В.Верещак, 1963), «Кров людська не водиця» (к/с ім. О.Довженка, за М.Сельмахом, реж. М.Макаренко, 1960), «Веселка» та інші, завоювавши загальне визнання і любов мільйонів глядачів.

Актор В.М. Дальський, який віддав театрові понад 60 років життя казав: «Твій театр не може бути для тебе в третьому ряду цінностей. Тільки - в першому. Твій театр – це священний храм! Сьогодні й завжди. У великому ділі й малому. У словах і помислах».

 

___________________________________________________

БІБЛІОГРАФІЯ

Статті

1. Алексідзе Д. Майстер сцени // Радянська Україна. - 1982.- 4 травня.
2. Новоселицька Л. Наш добрий знайомий. - Україна. - 1982. - № 19.
3. Осьмак В. К вершинам мастерства // Львовская правда. - 1974. - 6 липня.
4. Тарасенко О. Перевтілення // Культура і життя. - 1982. - № 19, 9 травня.

Книги

1.Снєгірьова Н. В.М.Дальський. - К.: Мистецтво, 1965. - 36с.
2.Дальський В.М. Театральними шляхами.- К.:Мистецтво, 1981. - 79с.