м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

Хоткевич Г.

 

 

ГНАТ ХОТКЕВИЧ

Віддзеркалення особистості на сторінках архіву
(з нагоди 130-річчя від дня народження та 70-річчя від дня смерти)


khotkevich

Гнат Хоткевич

Гнат Мартинович Хоткевич - людина універсальної обдарованості й працьовитості, широкої обізнаності й глибокого патріотизму. Він був і неперевершеним бандуристом-новатором, і автором повістей, новел, драм, публіцистичних творів, перекладачем творів Шекспіра, Мольєра, Гюго, фольклористом і етнографом.

В унікальній, одній з найчисленніших в Україні, фондовій колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України серед особистих архівів діячів мистецтв зберігається й великий архів Г.М.Хоткевича, вже використаний деякими дослідниками у їхніх працях. Він складається з надзвичайно цінних та експозиційних матеріялів: рукописів (серед них листування з такими відомими діячами, як Лесь Курбас, О.Ремез, Ф.Липинський, Й.Гулейчук, К.Станіславський, Л.Сулержицький, І.Стадник), фото, спогадів, оглядових статей учасників Гуцульського театру. У кожного з цих матеріялів є своя історія, і кожен з них є свідченням історії.

Так за одним із листів постає факт передачі архіву до музею. Йдеться про лист від 22.02.1958 р. удови Хоткевича Платоніди Володимирівни, в якому вона звертається до директора музею Петраківського. [1] З листа дізнаємось, що частина архіву Гната Мартиновича знаходиться у філіалі Державного історичного архіву у Львові. Але у неї ще залишаються матеріали, про що свідчить текст листа: "...Вас очевидно цікавлять біографічні дані, завтра вранці відсилаю лист, а коли треба ще які матеріали, пишіть. Я приготую і привезу, а якщо терміново, то вишлю..." Таким чином завдяки спільній меті та зусиллям музею і вдови Г.Хоткевича - зберегти для нащадків документальні свідчення життя і діяльності митця - музейна колекція поповнилася ще одним цінним архівом.

Надзвичайно цікавим документом, що зберігається в цьому архіві, є автобіографія під назвою "Спогади з театральної діяльності". [2] Особливо вражає жива, барвиста розмовна мова, якою написані ці спогади.

Властиво для цього жанру, найперше автор повідомляє про обставини своєї появи на світ - народився у Харкові в бідній родині. Батько служив кухарем, мати довгі роки працювала в наймах у купця Михайлова.

Вже в 9-річному віці Гнат своєрідно виявив особисте ставлення до національної культури і мистецтва: "...відчув, що Гоголь писав "неправильно" й почав його поправляти, перекладаючи "Майську ніч" на українську мову".

Після закінчення реального училища Хоткевич вступає до Харківського технологічного інституту. Студентом він знайомиться з творчістю укра-їнських класиків: читає Шевченка, Квітку-Основ'яненка, Франка, Кропив-ницького, Карпенка-Карого. Разом із студентами ставить аматорські вистави "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Кропивницького, "Бурлака" І.Карпенка-Карого, які показували по селах поблизу Харкова.

Як свідчить Хоткевич, "...ішов я "по навуках" дуже добре, але за участь у президії, яка руководила студентською забастовкою мене, ... попросили удалиться із города Харкова в 24 години з виключенням з інституту на 2 роки без права вступу до будь-якої вищої школи." [3] Своє вигнання він використав як митець - соліст-бандурист у подорожі хору Миколи Лисенка по Україні.

По закінченні інституту працював інженером, але широке коло його уподобань було мистецького спрямування - література, гра на бандурі, театр.

1903 року, у віці 26 років, Г.Хоткевич, член Товариства грамотності і голова комісії видання українських книжок, створює при Харківському народному домі перший в Україні український театральний робітничий гурток, що під його керівництвом виростає у Робітничий театр. Саме це він вважає початком "серйозної театральної діяльности".

За спогадами митця, він організував у гурток робітників усіх "доохресних" заводів. "Спочатку було мало народу, а потім гурток розрісся до 150 душ, отже в масових сценах я міг випускати стільки, скільки не мав спроможности зробити не тільки жоден з мандруючих наших українських театрів, а навіть російські постійні. Це надавало виставам нашим великого повабу, нас любила робоча публіка і ходила охотно" [4] Привертає увагу професіональний підхід до справи Хоткевича-керівника, виражений у творчих засадах роботи гуртка, що відрізняють його від інших аматорських колективів: "Повне й абсолютне знання ролі, достатнє число добре опрацьованих репетицій, бесіди з приводу кожної ролі, а то навіть і не ролі, а участи у масовій сцені ...." [5] Ці принципи забезпечили в майбутньому й ефективність роботи Гуцульського театру.

Цікавий і промовистий аспект режисерської майстерности Хоткевича, акцентований ним самим, - масові сцени: "Масові сцени у нас виходили справді гарно. Ми не були безликою масою, що вигукує на солдацький спосіб п'ять кинених її автором слів - ні! Ми були живою масою, що складається з певних індивідуумів, кожний із своїми особливостями, властивостями, віком, звичками. Тому участь у масових сценах не була тяготью, неприємним обов'язком чи навіть карою, як це вважалося звичайно по інших гуртках...." [6]

Репертуар українського гуртка складали переважно п'єси корифеїв (нечисленні, з дозволених), зокрема "Бурлака", "Чумаки", "Наймичка", "Сто тисяч" І.Карпенка-Карого. Паралельно Хоткевич займався "народним видавництвом" - виданням і розповсюдженням дешевих українських книжок.

Обидві справи, керовані Г.Хоткевичем, працювали на національну ідею. "Найцінніше се було те, що в робітниче оточення йшла українська ідея. Не тільки члени гуртка ставали свідомими українцями, а вони впливали й на тих, з ким сходилися, з ким балакали, працювали. .....Кождий із членів гуртка діставав від мене певну пайку книжок для продажу і українська книжка протискалася до заводської фортеці. ... вперше звучало в цеху українське друковане слово, вперше будилася свідомість." [7] З огляду на це закономірно, що 1903 року Полтавське міське управління запрошує його на відкриття пам'ятника І.Котляревському, про що свідчить лист за підписом заступника міського голови. [8] На цьому святі Хоткевич - делегат від українських робітників - знайомиться з такими знаними митцями, як М.Старицький, М.Коцюбинський, О.Пчілка. Участь у цій великій національній події спільно з видатними представниками української інтелігенції - своєрідне визнання вже на тому етапі його патріотичних почуттів і чинників діяльності. Згодом він свідомо оцінив роль і значення своєї праці: "І от оце приєднання до українства я і вважаю своєю заслугою. Діти моїх тих бувших акторів вже виховувалися в українськім дусі за довго до того як це стало можливим більш менш одверто." [9]

Складними і переломними виявилися для Хоткевича 1905-06 роки. Цей маловідомий період з життя Гната Мартиновича висвітлює дослідник його творчості А.Болабольченко: "Участь Г.Хоткевича у робітничому русі не залишилась непоміченою у жандармських установах. Таємна агентура доповідала про мітинги, в яких він брав участь, про зміст його промов, про виступи на нарадах тощо. ... Вже в ті часи він був зареєстрований у Харківському жандармському управлінні як неблагонадійна особа під прізвиськом "Безногий". Пізніше його взяло під нагляд і Київське управління під кличкою "Кульгавий". Ці прізвиська були зумовлені фізичною вадою Г.Хоткевича - він з дитинства припадав на праву ногу." [10]

Далі виникло питання про затримання Г.Хоткевича, вівся розшук, про що його було поінформовано, тому він перейшов на нелегальне становище і 1906 року емігрує до Галичини. Деякий час живе у Львові, а згодом за порадою свого товариша етнографа Володимира Гнатюка їде на Гуцульщину.

У Львові ним було поставлено дві вистави. Одна з них - "Лихоліття" - обплетена характерною для того часу історією, описаною автором у "Спогадах.....". Написавши під враженням революційних подій п'єсу "Смутное время" російською мовою, потім він не міг знайти українського відповідника до цієї назви і власне визначення. Вирішити проблему допомогла добра знайома Олена Пчілка, яка порадила назвати твір "Лихоліття". Першою, кому автор прочитав п'єсу, була Леся Українка, яка дала їй таку оцінку: "Ся річ буде існувати доти, доки існуватимуть революції." Оригінальний документ - лист Львівського Крайового відділу від 24 квітня 1906 року повідомляє, що п'єса (вже з новою назвою - Прим.авторів) була нагороджена на конкурсі драматичних творів грамотою та грошовим призом у 800 крон. [11] Згідно з встановленими правилами, п'єса-переможець переходила у власність "Руської бесіди" з виключним правом постановки. Однак, як пише автор, "... нагорода нагородою, а коли спробували п'єсу перепустити через цензуру для можливости виставити, то цензура категорично заборонила."

Проте нагодився з'їзд ес-деків (соціал-демократичної партії - Прим. авторів), ЦК яких вибрав цей твір для сценічного втілення з метою показу членам партії на з'їзді. Скориставшись параграфом Австрійської конституції про збори громадян, вони зробили парламентський запит і дістали міністерський дозвіл на постановку, хоча й з великими обмеженням: "...тільки один раз, тільки на цьому з'їзді і тільки для членів з'їзду і за умови - на сцені не більше 20 душ, а в залі не більше двохсот." [12]

Незважаючи на жорсткі умови, "народу на сцені й в публіці було стільки, скільки могло поміститися в залі". Відбулося це в залі польського товариства "Gwiazda" - одному із двох залів зі сценами у Львові, де могли ставитися українські речі.

Другою постановкою була "Наталка Полтавка".

Переїзд і життя Г.Хоткевича на Гуцульщині ознаменовані відомим, визнаним і дослідженим фактом організації та діяльності під його керівництвом Гуцульського театру. [13]

Його "...привабив до себе поетичний куточок Галичини - Гуцульщина - край вічнозелених смерек, сонячних полонин, вільнолюбних верховинців. Тут, у гірському селі Криворівня, що стало малими українськими Афінами, оскільки в ньому майже кожного літа жили і працювали І.Франко, В.Гнатюк, М.Коцюбинський, М.Кропивницький, Л.Українка, Г.Хоткевич поселився у простій селянській хаті." [14]

Як він писав у спогадах, "Мої гуцули - це люди, розмовляти і працювати з якими справжня насолода. З одного слова вони розуміють усе. А їхнє життя - вірування, забобони, обряди - збагатило мене більше, ніж сотня мудрих книжок." Зачарування гуцульським краєм та його людьми спонукало до втілення ідеї створити театр. Хоткевич, не гаючи часу, береться за цю справу.

1910 року у гірському селі Красноїлів (верховинський р-н, Івано-Франківська обл.) він згуртовує біля себе сповнену сил та енергії гуцульську молодь і організовує Гуцульський театр. Унікальне поєднання потенцій талановитої молоді та професійного досвіду обдарованого Наддніпрянського митця, який зумів поєднати традиції українського театру і фольклорного театру Гуцульщини, зумовили самобутність Гуцульського театру, оригінальність його стилю. Як зазначається у спогадах, Гуцульський театр відкрився виставою "Верховинці" Ю.Коженьовського у переробці та постановці самого Гната Хоткевича. Внаслідок переробки вперше герої драми заговорили гуцульською говіркою, гуцули-актори мали можливість грати знайомих їм з дитинства історичних персонажів, почувати себе на сцені природно й органічно.

У Гуцульському театрі акторами були напівграмотні гуцули, які, звичайно, не мали спеціальної освіти. Але це були люди з багатою природною уявою, фантазією, які знали багато обрядів, звичаїв, вміли співати, танцювати, грати на музичних інструментах. Навіть сценічними костюмами служив побутовий святковий одяг - яскравий, оригінальний і театральний.

У музейній колекції збереглися деякі світлини цих акторів: Івана Стусяка, Дмитра Минойлюка, Марії Потян, Теодозії Мельничук-Савицької та інших. Але на цих фото ми бачимо їх вже 70-80-річними, а не тими молодими, запальними, колоритними гуцулами, яких Г.Хоткевич вивів на сцену театру.

teodosia

Теодозія
Мельничук-Савицька,
артистка Гуцульського
театру.
1963 р.

Архів дає можливість дізнатися й про репертуар Гуцульського театру, що складався з чотирьох вистав на гуцульську тематику за п'єсами, написаними самим Г.М.Хоткевичем і дозволеними до постановки цензурою, що також засвідчено документом Головного управління в справах друку. [15]

Першою його оригінальною п'єсою була соціально-історична драма "Довбуш", написана за документальними свідченнями ХVІІІ ст., легендами, народними піснями гуцулів, правдиво відтворювала трагедію українського народу, боротьбу опришків проти польської шляхти. У фондах музею зберігається рукописний другий варіант п'єси, перероблений автором до постановки в театрі "Березіль". [16] Ця постановка, запланована Лесем Курбасом у 1928 році, на жаль, не була здійснена. Лише театр "Веселий пролетар" поставив деякі гуцульські танки за вказівками та консультацією Гната Хоткевича.

Містеріальна драма "Гуцульський рік" заснована на найзначніших ритуальних дійствах річного обрядового кола - Святий вечір, Коляда, Великдень. Твір насичений обрядами, піснями.

У своїй наступній драмі "Непросте" Гнат Хоткевич порушує проблему запроданства власної душі заради досягнення заповітної мрії. Драма ґрунтується на гуцульській демонології та фольклорі.

Казкова драма "Практикований жовнір" змальовує пригоди хороброго відставного жовніра, у якому вгадуються риси українського козака.

Саме ці п'єси були обличчям Гуцульського театру. З ними він об'їздив всю Галичину, Буковину, побував у Польщі.

На окрему увагу заслуговують листи (73 од.), що зберігаються в архіві Г.Хоткевича в музеї. Це листування можна умовно поділити на послання його побратимів, зокрема Й.Гулейчука, О.Ремеза, І.Стадника та інших. Листування, що розкриває взаємини Хоткевича з видатними російськими театральними діячами. Так зокрема у цих листах ведуться переговори із К.Станіславським про постановку п'єси "Довбуш" на сцені Московського Художнього театру. Та війна 1914 року завадила здійсненню цього наміру.

Свого часу колектив Московського художнього театру побував на Гуцульщині. Ініціатором цієї подорожі була сестра Гната Мартиновича Наталія, яка працювала у студії МХТ. Всі були в захопленні від Гуцульщини - і від усього, що побачили, і від гостинності самого Гната Хоткевича.

censura

Цензурний припис
за 1913 рік

Особливий інтерес у цій музейній колекції становлять листи до Г.Хоткевича Леся Курбаса. У квітні 1911 року Хоткевич запрошує молодого галичанина Курбаса до Гуцульського театру. Праця Курбаса в цьому колективі як актора, режисера, адміністратора, - перше серйозне випробування юнака у театральній справі, занурила його у міфопоетичний світ гуцулів, сприяла формуванню образного мислення. У листах Курбаса до Хоткевича прослідковується надзвичайно велика його зацікавленість спра-вами Гуцульського театру, вболівання за репертуар, за те, щоб театр поповнювався молодими акторськими силами.

З долею Леся Курбаса пов'язаний ще один цікавий лист - О.Ремеза до Г.Хоткевича. [17] Олекса Ремез - політичний емігрант з Наддніпрянщини, який вже встиг на той час попрацювати суфлером і актором у театрі товариства "Руська бесіда". Саме його Хоткевич запрошує до Гуцульського театру на посаду директора. Отже, цікавість листа полягає, по-перше, у тому, що він написаний на програмі Гуцульського театру. А, по-друге, в тому, що О.Ремез звертається до Г.Хоткевича з проханням допомогти молодому Курбасові у влаштуванні його на роботу в стаціонарний театр М.Садовського у Києві, "…бо се добра сила, молода, інтеліґентна."

Можемо припустити, що цей факт сприяв тому, що 1916 року Лесь Курбас опиняється в Києві у стаціонарному театрі М.Садовського. 10 років Курбаса у Києві - новий, надзвичайно цікавий і значущий етап у його житті.

У спогадах Хоткевича відображений цікавий факт, пов'язаний з гастрольною діяльністю, що характеризує як самого автора, так і зірку української сцени М.Заньковецьку: коли йшла підготовка Гуцульського театру до гастролей, він неодноразово їздив до Москви, сподіваючись знайти там меценатів і домовитися про організацію поїздки. Коли ж усі меценати, в т.ч. й українські, відмовили у наданні театрові матеріальної підтримки, врятувала ситуацію М.Заньковецька. Вона віддала Г.Хоткевичу свої коштовності під заставу у банку для надання кредиту. Копія списку цих коштовностей, складеного Хоткевичем, експонується в Будинку-музеї М.Заньковецької у Києві (оригінал зберігається в архіві Інституту літератури АНУ). Звичайно цей жертовний і великодушний вчинок великої артистки глибоко закарбувався у пам'яті і серці митця, що також засвідчено "Спогадами....": "І от коли всі наші патріоти, до яких я звертався. Стали на лихварських позиціях - "а скільки мені" - Марія Костянтинівна побачила, що тут не ходить о зиск, що ніхто їх не шукає й не думає на них будувати свої благополучія - і відізвалася, як тільки можна найщиріше, віддавши все, що у неї було. Я не знаю слів, якими описують такі рухи людської душі й знов кажу - низько хилю чоло й коліна перед Марією Костянтинівною Заньковецькою. ....нехай же знають, що у цієї великої артистки була й велика душа. Що йшла назустріч рідній справі. Якою б малою та справа не була. І яким би безнадійним не був поворот вложених туди коштів." [18]

Яка знайома нам сьогоднішнім ситуація, звичайно, - в плані пошуку спонсорів. Та чи часто доводиться зустріти "такі рухи людської душі", як щедрість, безкорисливість, скромність, щиру товариську небайдужість. Очевидно це одвічні чесноти справді великих людей, до яких належить і Гнат Хоткевич.

Вдивляючись у віддзеркалення його багатогранної особистості на сторінках архівних документів, розумієш її неоціненність і неминущість для України та національної культури.


Н.Струтинська, А.Сапьолкіна

___________________________________________________________

1. Ф "Р", інв.№ 4824 - МТМК України.

2. Копія, Ф "Р" інв.№ 6081 - МТМК України.

3. 3. Там само - С. 21.

4. Там само - С. 28.

5. Там само - С. 32.

6. Там само - С. 32.

7. Там само - С. 40.


8. Ф "Р", інв. № 6662 - МТМК України.

9. Див. 2 - С. 41.

10. Болабольченко А. Під наглядом поліції (Матеріали до життєпису).// Гнат хоткевич. Спогади. Статті. Світлини.- К.:УКСП "Кобза", 1994.- С.122-123.

11. Ф "Р", інв. № 6664 - МТМК України.

12. Див. 2 - С. 61.

13. Гуцульський театр Гната Хоткевича як мистецький та етносоціо-культурний феномен - тема дисертаційного дослідження Шлемко О.Д., 2004.

14. Погребенник Ф. Вступна стаття. // Гнат хоткевич. Твори в двох томах.- К.: "Дніпро" , 1966.- Т.І - С.9.

15. Ф "Р", інв. № 6661 - МТМК України.

16. Ф "Р", інв. № 6083 - МТМК України.

17. Ф "Р", інв. № 6712 - МТМК України.

18. Див. 2 - С. 69.