м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

Івченко І.

 

Віктор Івченко : до 100-річчя від дня народження
(9. 11. 1912. – 5. 9. 1972)

Ivanchenko s

“Кінорежисер студії імені Довженка Віктор Івченко залишив після себе гідні уваги проблемні та професійно зняті художні фільми. Вони і живуть своїм європейським, а не хуторянським життям.”

(С.Черненко “Кінорежисер Віктор Івченко. Подвійна екпозиція”)


Віктор Іларіонович Івченко народився в містечку Богодухів 9 листопада 1912 р. Навчаючись в автодорожньому технікумі у Харкові, бере участь у роботі Богодухівського ТРОМу (театру робочої молоді), тоді ж захоплюється кіно, малює плакати до кінофільмів. Отримує диплом будівника шляхів – факт біографії, що його у своїй монографії «Віктор Івченко» В. Крижанівський і Ю. Новиков перетворили на своєрідну метафору творчого шляху режисера: «… почав втілювати в життя свою мрію – прокладати нові шляхи. Нові шляхи в мистецтві» . В.Івченко вступає до Київського державного музично-драматичного інституту ім. Лисенка (після реорганізації – театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого), де навчається у 1933-1937 рр. (за іншою версією, у 1933-1934 рр. отримував освіту в іншому виші, ймовірно, у КДІКу ). Отримує призначення до театру ім. М. Заньковецької, очолюваного тоді Б. Романицьким; під його керівництвом працює як актор, далі як режисер.

У 1944 р. театр переводять із Запоріжжя до Львова; львівський період – час зрілості Івченка-театрального режисера; львівська тема прозвучить і в одній з найвідоміших його стрічок – «Іванні». Режисер робить внесок у театральну справу, зокрема, розробляє героїко-пригодницьку тему («Історія одного подвигу» Д. Медведєва). Проте більше відомі його постановки: «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Лісова пісня», «Вій, вітерець!». 1950 р. за роботу в театрі В. Івченко отримує звання заслуженого артиста Української РСР.

1953 року відомий театральний режисер переходить у кіно. З І. Шмаруком він ставить стрічку «Доля Марини», помітну в українському кіномистецтві 1950-х рр. як одне з перших звернень до проблем приватної сфери життя. Стрічку хвалили за використання життєвого матеріалу, «достовірність» (звичайно, порівняну: були у фільмі й традиційні моменти «украшательства», також помічені критикою ).

Наступним гучним фільмом стала «Надзвичайна подія», заснована на документальному матеріалі (історія танкера «Туапсе», у 1954 р. поблизу о-ва Тайвань захопленого чанкайшистами). Якщо «Долю Марини» критикували за певний схематизм, недостатню увагу до внутрішнього світу персонажів , то у «Надзвичайній події» психологія людей в екстремальній ситуації стала основним об’єктом зображення. Стрічка стала значним внеском до на той час дещо занепалого радянського пригодницького фільму.

«Іванна» і, особливо, «Гадюка» – це вже звернення до внутрішнього світу героїні, дослідження такої важливої в радянській культурі теми, як злам у свідомості, формування «радянської людини» – далеко не завжди легке і безболісне. За «Гадюку» режисер у 1967 р. перший з кінематографістів став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

В. Івченко говорив: «В кіно я – з театру. Хоч різні ці дві збільшувальні лінзи – кіно і сцена, – проте саме театрові я завдячую за творчий ґрунт» . Кіноверсії сценічних творів – «Назар Стодоля» Т.Шевченка і «Лісова пісня» Лесі Українки – окрема сторінка у творчій біографії режисера. Надміру театралізований «Назар Стодоля» став творчою невдачею, проте «Лісова пісня» увійшла до числа найкращих вітчизняних екранізацій.

Значущим є доробок В.Івченка-педагога. Він був одним із організаторів кінофакультету Київського театрального інституту мистецтв, на якому викладав з 1961 р. і до самої смерті. У 1966 р. став професором, а у 1970 р. очолив кафедру майстерності актора та кінорежисера на кінофакультеті. Учнями В. Івченка були І. Миколайчук, Р. Недашківська, Б. Брондуков, Б. Івченко, В. Савельєв, В. Бесараб, В. Горпенко, А. Микульський. Також варто згадати про те, що дебюти в його фільмах принесли славу студентці Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого Інні Бурдученко («Іванна»), учасниці художньої самодіяльності Раїсі Недашківській («Лісова пісня»). Режисер «відкрив» Леоніда Бикова і Катерину Литвиненко («Доля Марини»), «перевідкрив» Нінель Мишкову («Гадюка»). Рішенням журі і комітету комсомолу Київського педінституту ім. М. Горького В.Івченка було нагороджено спеціальним дипломом як викладача – за підготовку для українського кінематографу гідної зміни.

Сам режисер так висловив свої творчі і педагогічні принципи: «Кожен фільм – відкриття. І це можливо за однієї умови: коли за новий фільм, за нову роль береться митець... Поняття «митець» включає в себе багато складників: талант, своє бачення світу, принциповість творчих позицій, благородність ідей, філігранна виконавча техніка... Ось чому я повторюватиму своїм учням: – Акторе, вийти на знімальний майданчик – величезна відповідальність перед людьми»

«Хочеться, щоб наша молодь, переглянувши фільм, придбала такі духовні цінності, котрі б зробили її внутрішній світ ще багатшим і прекраснішим...» .

 

___________________________________________________

Фільмографія

  • «Доля Марини» (1953 р., з І. Шмаруком)
  • «Назар Стодоля» (1954 р.)
  • «Є такий хлопець» (1956 р.)
  • «Надзвичайна подія» (1958 р., 2 серії. Друга премія на II Всесоюзному кінофестивалі 1959 р. в Києві)
  • «Іванна» (1959 р. Друга премія на III Всесоюзному кінофестивалі 1960 р. в Мінську)
  • «Лісова пісня» (1961 р.), «Здрастуй, Гнате!» (1962 р.)
  • «Срібний тренер» (1963 р.)
  • «Десятий крок» (1967 р.)
  • «Гадюка» (1965 р. Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1967 р.)
  • «Падав іній» (1969 р.)
  • «Шлях до серця» (1970 р.)
  • «Софія Грушко» (1971 р.)