м.Київ, вул.Лаврська,9 корп.26

(територія Києво-Печерської лаври)

тел. 280 18 34

Щодня, окрім вт

з 10 до 17:00

Сердюк О.

«Тисяча облич» актора Леся Сердюка

200px Сердюк Лесь

Лесь (Олександр) Сердюк (14.10.1940–26.05.2010) – актор, що його звання «заслуженого» (1982) і «народного» (1996) «затверджені» любов’ю глядача. Лесь Сердюк став утіленням образу «мужнього» українця, войовничо-гордовитого, відданого справі, Батьківщині і товариству. Та насправді його акторський діапазон незрівнянно ширший…

Народився Олександр (за паспортом) Сердюк на Покрову 1940 року, в Харкові, у знаній мистецькій родині. Мати – оперна співачка Анастасія Левицька, батько – видатний артист театру й кіно, учень Леся Курбаса, актор «Березолю» Лесь Сердюк. Саме на честь Курбаса він назвав свого сина; щоправда, в ті часи давати ім’я репресованого майстра було небезпечним, тому його довелося «замаскувати» іменем Олександр.

Харків, колишня столиця радянської України, зберігав значення одного з культурних центрів. І Лесь Сердюк-старший, яскрава постать українського театру і кіно, мав відповідне оточення: Мар’ян Крушельницький, Данило Антонович, Іван Мар’яненко, Олександр Крамов, Володимир Скляренко… «Всі ці люди […], вони пішли від нас, їх нема, але, в мені ж вони живуть!» Отже, Лесь Сердюк-молодший обирає спадкову мистецьку професію: він вступає до харківського театрального інституту (де, до речі, викладав акторську майстерність його батько, чим син ніколи не користувався).

На екран, щоправда, не великий, а телевізійний, Лесь Сердюк уперше потрапив на межі 1950-60-х рр. Батько і син в одній з телепередач читали «Гайдамаків» Т. Шевченка. Тоді ж юний актор познайомився зі специфікою бачення себе на екрані, про що лишив відповідні іронічні спогади: «Я читав за автора і всіх інших, а він читав Гонту. І я вперше тоді побачив себе на плівці. Це було жахливо! В мене була зачіска дуже висока, брови були нижчі, ніж очі, я нічого не міг зрозуміти: якийсь я був негарний, злий, і чорно-білий». Початок символічний: «Гайдамаки» – знаковий твір української літератури і сцени (однойменна інсценізація Леся Курбаса стала видатною подією в історії українського театру). Образ такого собі «гайдамаки» – втілення активного «чоловічого» первня української культури – згодом закріпиться в масовій свідомості і за Лесем Сердюком.

Харків майбутній знаменитий артист покинув у 1964 році: молоді актори, серед них Сердюк, зорганізували власний аналог московського театру «Современник». Але на той час ішов процес скорочення театрів. І артистів запросив на роботу Ризький ТЮГ. Втім, поза Україною актор пропрацював недовго, причому повернувся зокрема завдяки кіно.

Актор мріяв про кінокар’єру, хоча шлях виявився непростим: довгий час його просто не затверджували. Нарешті, він знімається в епізодичній ролі в «Загибелі ескадри» В. Довганя (1965). А у 1966-му, під час роботи над стрічкою «Їх знали лише в обличчя» Антона Тимонішина (Сердюк грав там епізодичну роль італійського військового), приїхав до Києва – і влаштувався на роботу до Київського академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. З ентузіазмом продовжував працювати в кіно, у 1970 р. остаточно перейшовши на кіностудію ім. О. Довженка. Загалом актор зіграє близько дев’яти десятків найрізноманітніших ролей. При цьому згодом поєднуючи активну знімальну роботу з театральною (Національний театр ім. І. Франка) і викладацькою (Київський національний університет театру, кіно і телебачення). 

Діапазон Сердюкових ролей вражає. Актор так напівжартома, а більше серйозно говорив про це: «Брався за будь-яку роботу, багато знімався. Якось сказав Івану Миколайчуку: «Ти якістю взяв, але я тебе кількістю переплюну!». Завжди вважав, що кіно – це моя робота, ніколи не було такого: буду зніматися – не буду. Треба! І намагався робити це добре і за можливості талановито». Щоб дати бодай слабке уявлення про доробок, актора, пропонуємо невеликий «гід» по колекції його світлин з музейних фондів.

Першими значними роботами Сердюка-кіноактора Києві стали ролі у фільмах Григорія Кохана. Пізніше режисер згадуватиме про роботу з ним: «Уперше Лесь Сердюк знявся у мене у фільмі «Хліб і сіль» за романом Михайла Стельмаха, це був 1971 рік. Його прізвище потрапило мені на очі випадково – я чув про його батька, знаменитого актора «Березолю». Під час зйомок Лесь справив на мене дуже хороше враження, він завжди орієнтувався на задачу, яку перед ним ставив режисер. Я даю акторові повну свободу фантазувати, робити щось своє, але в межах того, що мені потрібно. Тож він мені дуже сподобався, і я мріяв знімати його в наступних фільмах». У кінострічці «Хліб і сіль» його персонаж – Мар'ян Поляруш, селянин початку ХХ ст. Він не лише вправний трудівник, але й громадянин, готовий боротися за свої права. А ще – просто хороша людина. Ось він, гість на нещасливому весіллі героїні фільму, п’є за здоров’я молодої – живого втілення драматичної, безправної долі «дореволюційного» селянського жіноцтва.

У «Морі нашої надії» (1971 р., реж. Г. Овчаренко) – зовсім інший образ. Помполіт (помічник з політичної частини) радянського вантажного судна Єгор Гай інспектує покинутий командою іноземний корабель, що гине від пожежі. Капітан корабля за підтримки команди самовільно рятує корабель – а потім впродовж фільму доводить керівництву, що порятунок цей вартував загрози здоров’ю і життю рятувальників і понесених пароплавством витрат. На відміну від традиційного образу політпрацівника, несхибного і всезнаючого, персонаж Леся Сердюка має більше рис «звичайної людини», дозволяє собі сумніватися... Можливо, тому що на морі він новачок, і лише знайомиться зі специфікою «морського кодексу»… З морем, до речі, пов’язані юнацькі мрії Леся Сердюка, що навіть думав вступати до морехідного училища.  

І знову новий образ – молдаванин Іван Безсмертний в х/ф «Адреса вашого дому» (1972 р., реж. Є. Хринюк). Загублена під час війни дитина, він виріс з мрією про власну сім’ю – і став батьком великої щасливої родини. Знайшов він і батька:  старий заслужений шахтар Панас Байда шукає сина, яким може бути Іван. Хай виявиться, що кровного споріднення немає – чужими вони вже не стануть…

Наступного року –  «Чорний капітан» (1973 р., реж. – з О. Ленціус), пригодницький фільм про таємничого командира загону «червоно-зелених» партизанів, що воює проти денікінців. Його права рука –  начальник розвідки партизанського загону Осип Забурунний у виконанні Леся Сердюка.

Рік 1974-й – «Рейс перший, рейс останній» (реж. С. Гаспаров), присвячений романтиці дороги та її «лицарям» – далекобійникам. Іван – Лесь Сердюк любить вдавати такого собі дорожнього Казанову, хоча насправді шукає – і, звісно знайде – «саме ту, єдину». А ще це людина, на яку може покластися будь-який колега-водій: ось, наприклад, він з товаришами рятує машину, що через неправильно покладений вантаж «стала дибки»…

Найяскравіша роль Сердюка – «перший парубок на селі» Данько у «Вавилоні ХХ» І. Миколайчука (1979 р.). мабуть, ніхто не охарактеризує цю роль краще за самого виконавця: «Я граю Данька, якому переступить через людину – це раз плюнуть. Плюнув, розтер, пішов далі. Подумаєш, когось образив – ну й що? Зате мені гарно, Данькові! Я повинен держать!». Цю роль режисер і актор Іван Миколайчук, «обличчя українського кіно», готував для себе, проте – віддав Сердюку. Пізніше партнер на зйомках, виконавець ролі брата Данька Ярослав Гаврилюк згадував: «Одягнули нас у сорочки, і Миколайчук каже: «Ставайте один за одним, а ти, малий (так мене Іван Васильович називав), кажеш: «Так, Даньку, сьогодні середа, ти мене везеш». І скачи йому на плечі» […] Нас  […] потім братами так і охрестили. «Але, Іване Васильовичу, ми на братів не виглядаємо», – зауважував я. «Хто там знає, може, у вас були різні батьки. Це ж Вавилон, брате», – відповідав Миколайчук. Він був партнером надзвичайним – скромним і талановитим, я би всім акторам такого партнера побажав. І коли треба було щось розтлумачити, він тихенько мені пояснював, що складалося враження, ніби ти сам це придумав. При всій його суворості й бундючності – таке враження створювали вуса й фактурне обличчя, насправді він був доброю, делікатною людиною. До нього не треба було довго пристосовуватися як до партнера. Про свої попередні ролі він казав, що це було раніше, і кожну свою роботу починав як спочатку. Він був воістину Народним артистом: всі його знали, всі поважали й любили. Сердюк належав до тих акторів, які займали своє місце не тільки в українському й радянському кіно, а й світовому».

Після «Вавилону» актор зіграв у другій (і останній) кінострічці Миколайчука – «Така довга, така пізня осінь» (1981). «Картина […] давалася нам дуже важко – і Іванові, і акторам. Але в цьому фільмі я одержав свій, мабуть, найважливіший приз: Іван подарував мені книжку Стефаника. І на 227 сторінці, там, де напечатана автобіографія, він написав: «Моєму братові Лесю. Осінь моя довгая»». У цьому фільмі актор зіграв жебрака Мелентія, що проводжає свого земляка Руснака з рідного села за кращою долею – за кордон, а сам лишається у спорожнілому, майже покинутому людьми селі… І в тому ж році – таджицький фільм «Зустріч біля високих снігів» (1981 р., реж. З. Ройзман). Лесь Сердюк – виконавець ролі начальника ЧК Костянтина Зубова, що насаджує радянську владу в таджицькому селі, поступово освоюючи непросту науку співжиття з іншим культурним світом і усвідомлюючи, що далеко не завжди суперечності вирішуються зброєю і в’язницею...

1983 рік: «Легенда про княгиню Ольгу» Юрія Іллєнка. «… Іллєнко раптом запросив мене в «Княгиню Ольгу». Я чесно скажу: мені стало страшно. Тому що, що тут гріха таїть: на такі великі ролі не запрошували «наших», «своїх» артистів». Лесь Сердюк – князь Святослав, князя-воїн і водночас політик, який чудово розумів значення того, що зараз називають «іміджем»: ось він із сином Володимиром, майбутнім князем, схилився над життєписом своєї матері княгині Ольги, що має уславити її у віках... Роль цю актор відносив до своїх найкращих. Погодився з ним і режисер: «Зіграв неперевершено. Тепер мне здається, що Іван Кавалерідзе робив пам’ятник князю Святославу з Леся Сердюка. Він просив, щоби на його могилі повісили кирзові чоботи. Він половину своєї кінокар’єри провів у них. Грав шахтарів, робітників, селян. Хоч чоботи завжди були однаковими, він щораз був новим.

Паралельно актор працював у картині «Провал операції «Велика ведмедиця» режисера Анатолія Буковського – радянському баченні УПА, ОУН і української політичної еміграції в цілому. Відповідний образ Леся Сердюка – курінний УПА Рен, військовий злочинець із садистичними нахилами, що палить села і мордує людей. На цій світлині він віддає одну з дівчат на наругу своєму воякові…

«Лесь – це фантастичний концертний рояль, на якому можна зіграти все, що завгодно, аби ти був Ріхтер або Слободяник», – говорив про актора Юрій Іллєнко. І після князя Святослава взяв його на абсолютно іншу роль у фільмі «Солом’яні дзвони» (1987 р.). Вільгота – колишній нацистський колабораціоніст, що не може жити спокійно, доки є свідок його зрадництва, і тому йде на злочин. Роль не давалася легко: «Це була мука. Це було пекло. Там практично я грав дві ролі: одного – молодого Вільготу, другого – зовсім старого Вільготу. Я мучився жахливо. Ну, і вів я себе ще на цій картині бездарно»… Тим не менш, на ХХУІ МКФ у Карлових Варах актор одержав приз за найкращу чоловічу роль. «Після фестивалю я повіз приз до батька. Він дивився на нього, гладив: син вийшов в люди».

Інший яскравий персонаж «із хворою мораллю» в доробку майстра – околодочний надзиратель в екранізації М.Коцюбинського «Подарунок на іменини» (1991 р., реж. Л. Осика). По-своєму люблячий і самолюбний батько вирішує зробити синові унікальний подарунок: показати йому страту засудженої терористки. «Дуже важливий момент для мене був, коли раптом серед картини «Подарунок на іменини», чогось так ні з того ні з сього, ми про це не говорили, а Льоня раптом взяв і сказав: «Ти знаєш, ти в мене тепер будеш в всіх фільмах зніматься» […] І дійсно, на слідуючий фільм ніяких сумнівів навіть не було». «Гетьманські клейноди» (1993 р., реж. Л. Осика) – один з небагатьох фільмів, що серйозно піднімає питання українського державництва в стані національної руїни. Звитяжний сотник Журба у виконанні Леся Сердюка – прибічник гетьмана І.Виговського, вірний помічник в порятунку клейнодів гетьмана Богдана Хмельницького від рук негідних претендентів на владу.

1990-ті роки ознаменувалися зокрема активної роботою на Свердловській кіностудії, в режисера Ніколая Гусарова. Козак Кінь-Голова з «Дикого поля» (1991 р.) – запорожець ХУІ ст., що стає компаньйоном козаків російських і гине. «Душа правдивая», що йде до бою з піснею, а якщо й загине, то в герці з щонайменше п’ятьома турками… А «Догори дригом» – шалена комедія, в якій фігурують: інопланетянин, діамант, козацький отаман, чоловік, зодягнений жінкою, чоловік вагітний – і кікіс. У цій стрічці, що чудово передає абсурдистський дух новонародженого пострадянського суспільства, Сердюк грає божевільного жебрака, що один знає точний рецепт «від загального маразму»…

І останній в нашій добірці (але не в творчому доробку актора!) – «Партитура на могильному камені» (1994 р., реж. Я. Лупій). Тут Лесь Сердюк – Арсеній, садівник психіатричної лікарні, мудрець, що говорить переважно апокрифами і, здається, є носієм якоїсь вищої мудрості…

І наостанок – коротке резюме актора про його творчість: «Зі мною був Бог! І він мене оберігав. Від поганих режисерів, поганих сценаріїв. Мені дуже щастило на партнерів. Картин на моєму рахунку більше сотні, а справжніх ролей – близько 70. Виходило в мене чи ні, це вже судити глядачам і критикам. Звісно, буває, що роль виписана погано, але якщо разом з цією поганенькою ролькою ти почнеш трудитися, то вдвох можна знайти вихід навіть із найглухішої ситуації».

Джерела, література

д/ф «Гетьманський охоронець. Лесь Сердюк». «Глас», 2008.

д/ф «Лесь Сердюк». Реж. С. Дудка. Держтелерадіо України, Укртелефільм, 1999.

 Корженко С. Лесь Сердюк просил повесить на своей могиле кирзовые сапоги // http://gazeta.ua/ru/articles/culture-newspaper/_les-serdyuk-prosil-povesit-na-svoej-mogile-kirzovye-sapogi/341414?mobile=true

Подлужная Алла. Народный артист Украины Лесь Сердюк: «Все беды мои от того, что вел себя в молодости совершенно непотребно: пил, бездумно растрачивал жизнь, не ценил того, что имел» // http://bulvar.com.ua/gazeta/archive/s31_63174/5554.html

Салімонович Лариса, Дмитренко Наталя. Акторське серце Сердюка // «Україна молода». – №120. – 2010 // http://www.umoloda.kiev.ua/number/1687/164/59573/

Стан Наталия. Народный артист украины лесь сердюк: «в картине юрия ильенко «мазепа» я буду играть «униженную украину в образе гетмана ивана самойловича» // http://fakty.ua/104732-narodnyj-artist-ukrainy-les-serdyuk-quot-v-kartine-yuriya-ilenko-quot-mazepa-quot-ya-budu-igrat-quot-unizhennuyu-ukrainu-v-obraze-getmana-ivana-samojlovicha-quot

 

Анастасія Канівець,

 старший науковий співробітник відділу кіно